Перший секс

Я сама в свій час перелопатила тонни Інтернету і прожужала всі вуха подругам, коли готувалася до нього. Тому, думаю, мій пост може зацікавити дівчаток, які саме планують перший секс. Хоча це більше просто опис власного досвіду, а не корисні поради дівчаткам.

Перший секс для кожної дівчини — це подія. Особлива чи ні — це вже як вона сама для себе вирішить. Для більшості дівчат, яких я знаю — це таки особлива річ. І для мене в тому числі.

…Ми з ним дуже поступово переходили від однієї «діяльності» до іншої, і це все було так природньо! Тому що це ж він! Я ж його люблю, і він мене любить! А між людьми, які так сильно люблять один одного і розуміють з півслова, все є природнім!!!

Мені було 21, коли я з ним почала зустрічатися. Шалені почуття, шалене кохання, шалене бажання один одного… Але — виховали мене так, що я до нього — «ні-ні»!!! 
Правда, те «ні-ні» скоро пішло кудись… далеко пішло) Тому що він поряд, ми часто бачимося, а щоб збудитися, нам вистачає одного поцілунка.

Першим кроком до моєї сексуальної активності була поїздка до нього в гості. Він в той час жив сам у двомісній кімнаті в гуртожитку. Ми подивились фільм (до речі, це вже була друга поїздка, під час першої ми теж дивились фільм, а потім довго-довго і пристрасно цілувалися на підлозі кімнати))))). Так от, ми подивились фільм, і під пристрастні шалені поцілунки перемістилися на ліжко. З розумом у мене щось сталося, тому що в якийсь момент в пам»яті — дірка, а отямилася я через мить уже… без трусів, вибачайте за побробиці))) В той день я вперше відчула, наскільки приємні взаємні «інтимні поцілунки»)))

Так тривало кілька місяців. Він розумів, що мені непросто повністю покинути свої старі бабусині принципи, тому не тиснув. От тільки через кілька місяців запропонував спробувати щось інше. Я знаю, що багато хто з дівчат і жінок не погоджуються спробувати анальний секс навіть після багатьох років подружнього життя. Але для мене в той момент це технічно не заперечувало ідеї «непорочності» до весілля, а якихось моральних перешкод цьому в мене, дякувати моїм батькам, не було. Було лише трохи лячно, але ж я робитиму це з НИМ!

Все пройшло дуже навіть добре. Він готувався до цього — багато прочитав, як підготувати дівчину, щоб їй не було боляче. І все таки пройшло добре! Боляче не було, хоча і приємного, чесно кажучи, теж було небагато. Хіба що приємним була його близькість і та ніжність, та турбота, яку він випромінював до мене!..

«І тут Остапа понесло». Я вже інколи під час наших «ігор» вже просто знемагала від бажання, але оті кляті принципи в голові твердо мене ще тримали в якості «технічної» діви. Кілька разів, коли ми вирішували, що от наступної зустрічі ми нарешті «зробимо це», я через кілька годин телефонувала і говорила «НІ!!!»

І ось, за 2 дні до Нового року це таки сталося. Скільки розмов з подругами, стільки вичитаної інформації в інтернеті, стільки хвилювань, стільки роздумів, яка внутрішня боротьба із бабусиним сільким вихованням та реаліями великого сучасного міста!!!… А все сталося так, як сталося… Забулося і про вино, щоб розслабитися. Не згадалося про ліжко, бо воно дуже скрипіло (це була зйомна кімната, тому — матрац на підлогу!). Не згадалися правила розслаблення, щоб полегшити біль. Потрібен був лише ВІН, та ще трішки його наполегливості, щоб зламати залишки психологічних заборон.

Це було надзвичайно боляче. Я не очікувала такого. Потім крові, до речі, було геть мало, але боляче настільки, що я просто сіла і ридала в нього на плечі, а він обняв мене і тихим голосом і ніжним поцілунками заспокоював. Настільки важлива була його пітримка в той момент!!! Що він не відвернувся до стінки після того, як «зробив своє діло» (як мене лякала одна подруга), а справді ніби відчував як мій фізичний біль, так і моральний стрес, який я переживала тоді — стрес правильної дівчинки, яка вирішила змінити своє життя за власним розсудом, а не за планом бабусиної моралі! Яка була важлива його пітримка…

От якщо взяти перелік правил першого сексу, то я, мабуть, порушила їх усі. В тому числі — не боятися — порушено! Після дефлорації одразу в душ, щоб «змити мікроби з рани» — порушено! (ми довго лежали, обнявшися, говорили, а кров просто промокнули чистою серветкою, благо її було мало) Другий раз після першого має бути як мінімум через кілька днів — порушено! Після першого/кількох перших разів потрібно обов»язкоо сходити до гінеколога — порушено! Мабуть, ото лиш і виконано, що це має бути з людиною, якій дуже довіряєш плюс використання презерватива.

Але які теплі спогади про той перший раз! Його ніжність, його любов до мене, його підтримка… Боже, дякую тобі за те, що в мене таке було! І що це сталося саме так! І що взагалі я зустріла цю людину!..

Вибачайте за такі відверті подробиці, але мені треба виговоритися. Не знаю, чому, але так хочеться десь записати це… Може, років за 20 я почну забувати такі прекрасні речі, які зі мною відбувалися в той час, а тут я знайду цю замітку, і все згадаю)))))

З кінця

Депресія. Глибока, яка триває вже, мабуть, більше року. Просто її час від часу переривали такі події, як, наприклад, пошуки житла, переїзди, покупка батьками хлопця квартири, грандіозний ремонт, революційні події в країні… 
А депресія нікуди не дівається. Вона просто відходить на деяку відстань, а коли нагальні справи підходять до кінця, вона знову приходить до мене.

… Здавалося, що якщо ми з ним почнемо жити разом, то все стане на цьому світі прекрасним і чудовим! Світ отримає довгоочікувану рівновагу, а моє життя буде таким радісним, тому що я ж буду жити з НИМ!!! Треба тільки, щоб він про це нарешті заговорив…

… Я завела тему розмови про те, що ж МИ будемо робити, коли закінчимо універсистет. Він почав говорити про свої плани, і я зрозуміла, що мене там якось ніби й немає, але ніби я і є… Не сподобалося мені це, і я взяла ініціативу в свої руки: «Так а що з НАМИ? МИ будемо будувати якісь спільні плани? МИ будемо вирішувати, як МИ будемо жити?»

Отаким чином ми зачепили і вирішили питання, як ми будемо жити. Разом. Будемо шукати зйомну кімнату.

Знайшли.

Перевезли речі.

Яке ж було моє перше ВЕЛИЧЕЗНЕ розчарування, коли протягом десь тижня він навіть не доторкнувся до мене!!!!!!!!!! Так, там була причина — в нього, як виявилося, виникає алергія на дУУУУУже старий пил і старезні речі, якими було завалене наше житло. Завалене і старезне, тому що на більше він не захотів витрачати гроші. А мені здавалося, що нічого страшного, можна пожити і в такому, потім переїдемо кудись в попристойніше місце.

Але оте перше розчарування змінилося наступним. Ми стали менше спілкуватися, тому що він впадав у дедалі глибший депресивний стан. Чому? — Спочатку невдала спроба вступити на аспірантуру по його спеціальності на економтеорію; відсутність ідей, як сховатися від воєнкомату і відмазатися від армії; відсутність роботи і відсутність будь-якого бажання її шукати; ну і, мабуть, не останнє — це поріг дорослого життя, чому живий доказ, який мелькає тепер постійно перед очима — я…

В якийсь момент все стало настільки погано, що я серед ночі хотіла тікати, куди очі бачать. Але — почуття до тієї людини, яку я ще півроку так сильно жадала бачити поряд переважила. Ми пережили ту страшну ніч. Я посупово змирилася з тим, що людина, без якої я не бачу свого подальшого життя, не зовсім нормальна. Нічого, ніхто не ідеальний.

…І от — нарешті! — його справді попустило! Він знайшов роботу, оживився, почав їздити по відрядженнях, заробляти гроші. Ми непогано зустріли Новий 2013-й рік, зняли іншу (пристойну) кімнату. Здавалося, все буде добре. Вже навіть дійшли до того, що так, чого тягнути, краще вже десь за рік планувати народження дитини. Але — знов облом уже через півдоби: він бігенько розповів про цю розмову і рішення мамі, а мама підняла одразу паніку: «Яка дитина! Ти ще нічого не маєш! Ти ще занадто молодий!» В результаті в мене сльози, в нього — непереборна позиція, що діи почекають ще пару років. Та я ж і не проти б, якби не мої фігні з репродуктивним здоров»ям…

Весна. Його батьки купили квартирку. Ми ціле літо і всі збереження + величезні зусилля моїх батьків поклали на ремонт. Ура! Ми в своєму житлі!!!

Але — не все так прекрасно. Він вирішив, що робота — це фігня, покинув її і вступив на аспірантуру з філософії. Ходить радісний і щасливий, сидить цілими добами напрольот за своїми книгами і нічим більше не цікавиться. Грошей йому вже не треба, спілкування зі мною абсолютно повністю перейшло у формат його лекцій мені про його ідеї та про філософів, якими він захоплюється. Все. А мене чим далі, тим більше мучить питання: а чому все так? А коли ж він згадає про те, що поряд з ним людина, яка хоче не лише слухати про його філософію, а й ЖИТИ? Жити — тобто десь ходити гуляти, танцювати, дивитися на захід сонця, говорити про дурниці, але так, щоб наші душі доторкалися і аж дзвеніли від радості того дотику, щоб вони дрібно тремтіли від того, що вони — поряд! Жити — для мене обов»язково — це створити сім»ю, народити діток, виховувати їх, планувати РАЗОМ якусь справу, наприклад, як моя подруга Юля (вона з чоловіком організували Інтернет-магазин, де реалізують дитячі товари — досить успішно, тому що тільки на це й живуть останні кілька років).

Дітей ми відклали на 2 роки мінімум, доки він не напише свою філософську книгу, видасть її, стане популярним і почне своєю теорією заробляти гроші. Якось у мене в голові не вкладається, як це все можна зробити за 2 роки. І чому саме 2 роки? Чому не півтора, не 3, не 5? Якось я не до кінця розумію…

Коли піднімаю питання дітей (зазвичай я про це мовчу, хоча багато думаю), то це вже означає, що я надумала-передумала стільки всього, що я влаштовую істерику, плачу, звинувачую його в безсердечності… Його-то нібито одного разу прорвало, що він нібито аж із глибини душі викрикнув, що він таки хоче дітей, що «Уілбер достатньо вистраждав, щоб у нас були діти!» Я якось не доганяю, при чому тут Уілбер і чому ж він так страждав, і при чому його страждання до дітей… Коротше, якось не дуже правдоподібно то втглядає, мені інфколи тепер здається, що, можливо, то моя підсвідомість  так реалістично  показала мені те, що вона собі намріяла і хоче, щоб було ТАК…

Коротше, наші розмови про дітей закінчуються стандартно — його підсумуванням: «Треба говорити про це. Будемо планувати. Я роблю все можливе для того, щоб у нас були діти. Якщо мені вдасться написати книгу — то у нас є шанс.»

В такі моменти мені його роздерти голими руками хочеться! Просто вчепитися йому в шию, задушити, а потім відкинути від себе подалі і йти собі геть!!! Ну не це мені треба сказати, щоб заспокоїти!!! Мене потрібно обняти і розповісти, як він мене підтримуватиме, коли я завагітнію, як він допомагатиме, коли маленьке буде вередувати, а гроші — то таке, знайдуться, я все зроблю, щоб ми були щасливі! На жаль, я ще жодного разу за півтора року нашого співжиття такого не дочекалась…

Останнім часом я часто задаюсь питанням: а чи треба мені людина, якій насправді байдуже на моє бажання мати сім»ю, яке в таких умовах, на жаль, заполонило практично всі мої думки, виснажило і перетворилося на нав»язливу ідею? Ні, не треба. Хоча тут же: я хочу бути з людиною, яку я люблю! Я не хочу більше нікого!!!

Друзі радять активно знайомитися з хлопцями і ходити з ними на побачення, спілкуватися — авось я знайду когось іншого, з ким зможу жити і реалізувати свої материнські бажання! — Розумно, з одного боку. З іншого боку — я не можу… Доки я живу з ним, я не можу так зробити, тому що це фактично зрада. А зраджувати людині, яку люблю — не хочу, не можу і не буду. Другий варіант — з»їхати від нього хоч сьогодні і будувати своє житя без нього. Боже, як же ж боляче при думці про такий варіант!!!!

Ми змінилися за ці півтора року. Дуже. Але — в різних напрямках. Йому потрібна не дівчина і тим більше не дружина, а філософ-співбесідник. Мені потрібен чоловік — сильне плече, на яке я зможе опертися і впевнено крокувати, щось робити, діяти, але дуже потрібне оте плече… А без нього мені погано настільки, що вже жити не хочеться…

І от я далі в депресії. Думаю, як жити далі. Ходжу навколо цих трьох варіантів, як змінити теперішній стан речей, і щодня обираю четвертий — жити з ним, постаратися прийняти його таким, як він є, і сподіватися, що в нас таки вийде щось зробити… потім, колись хз коли після того, як він досягне успіху з його ефемерною книгою і ідеями…