Месяц: Май 2014

Останнім часом ловлю себе на тому, що, вже все зробивши, що хотіла, я не поспішаю покинути широкі простори Інтернету. Ще довго можу безцільно блукати мережею, щось безцільно шукати, просто пробігатися очима, ні за що грунтовно не зачіплюючись…

Мені останнім часом критично не вистачає позитиву.

Хочеться знайти в цьому інтернеті щось хороше, щоб прочитати — і душа щоб співала. А такого щось не знаходжу. Маубть, не там шукаю, де треба, бо мене тягне Вконтакт і в Фейсбук, де підписана на багато груп щодо ситуації в країні, тягне на сайти новин, на сторінки друзів, трошки на Вікіпедію, на поштову скриньку, куди досі приходить розсилка з мого інституту і в який мене досі тягне….

Не так давно подруга розповідала про посткросинг. Я зацікавилася, і сьогодні відправила свою першу в моєму житті листівочку — в Німеччину))))) Це було дуже приємно) Це один з тих позитивів, які мене будуть зараз підтримувати, коли я задумала такий грандіозний переворот у моєму житті, сподіваюсь, успішний. Як же це буде класно одного дня прийти додому, а на тебе там чекає вітання з «тридев»ятого царства» !!!

Над питанням, що таке щастя, думали багато умів світу. І все ж таки єдиної думки досі немає. Це дуже індивідуальна і дуже нетривка субстанція/період/обставини…

Для когось щастя — отримати хорошу роботу. Для іншого — мати кохану людину поряд. Для третього — одужати, мати гарну сім»ю, досягти успіху в кар»єрі, написати книгу, бути популярним-авторитетним, багатим………………. Всього не перелічити.

Але коли людина отримує те, чого так бажала, зазвичай її щастя триває недеовго. Тому що скоро вона ставить собі наступну ціль, часто — недосяжну. І тоді вона далі страждає-страждає: «Який я нещасний!..»

Що з цим робити? Не ставити цілей? Ставити їх безпосередньо перед закінченням якоїсь справи? (тобто завтра буде класне завершення справи, тому от моя ціль — завтра з успіхом завершити її !!! — тупо) Не думати про щастя? Не згадувати про сенс життя? Не будувати планів?

Зрозуміло, що так не можна — відповісти ствердно на ті питання. Треба і ставити цілі, і будувати плани, і від думок про сенс свого нікчемного існування нікуди не втечеш.

Ну от що людині можна зробити, коли вона розуміє, що в неї ніби і є багато чого для того, щоб бути щасливим, але в той же час їй тяжко змиритися з недосяжністю такої бажаної цілі, коли вона не бачить перспектив продовжувати жити і робити те, що робить?

В цікавий час живемо, браття українці! Нібито, здавалося, перемога буде ось-ось. Ан — ні! Виявляється, в нас є ще один ворог, набагато більший, набагато сильніший. 
Цікаво розуміти, що, можливо, ти сьогодні востаннє вдень бачив сонце та дощ, що востаннє спілкувався з друзями, востаннє відчував ніжні губи коханої людини. За такого усвідомлення починаєш відчувати смак життя. Смак музики, що зараз лунає, запах оцієї вечері, що зараз готується на плиті, шум від дороги, вечірні вогні у вікні, стук серця коханого…

Можливо, війна почнеться вже завтра. Можливо, тебе вб»є першим же пострілом, за першим же ударом. І ти так і не встигнеш звільнити свою землю, зробити щось вартісне для людства, створити власну справу, політати на повітряній кулі, сходити походом у гори, відсвяткувати своє весілля, народити та виховати дітей, виростити власний сад, повний фруктових дерев і квітів, не дочекаєшся старості… Зате — ти вже встиг відчути і продовжуєш відчувати запах квітки, прохолоду вітру, вогкість землі, гладкість шкірки кавуна, мелодійність співу птахів… Всі ми зараз живемо як на пороховій бочці, в очікуванні чогось страшного, в очікуванні третьої світової…

Так, я і ти можемо не пережити цю війну. Але після неї все одно колись правда восторжествує, і народиться нове покоління, і оздоровиться земля і дух людський, і повернеться на нашу землю щастя. І будуть люди гуляти на весіллях, і відзначати родини-хрестини, і робити наукові відкриття, і виготовляти красиві і потрібні речі! І цвістимуть квіти, і ростимуть ліси, і колоситиметься пшениця! Все буде. І я і ти теж там будемо — в кожній рослинці, в кожній пташині, в кожній зернині… В кожній душі людській — по маленькій частинці. Бо ти — частина того, на чому стоятимуть нові покоління. І твій дух — це дух кожного окремо і водночас — єдиний світовий дух, який є вічним і незмінним…

Життя триває.

Від самого початку мого більш-менш свідомого життя я жила в Україні.

Пам»ятаю, як мені, ще геть маленькій переляканій першокласниці моя перша вчителька розповідала про країну, якій тільки 4 роки, яка ще зовсім молода, і в якій скоро з»являться нові гроші з дивною мені в той час назвою — гривня. Ця країна називалася Україна. Вчителька вживала слово «патріот», яке я в той час не розуміла.

Далі було багато літературних творів про боротьбу за волю, біографії відомих людей, що поклали життя за нашу країну, вірші Тараса Шевченка. Багато виховних заходів, на яких я так вправно декламувала віршики про українську землю, патріотизм, волю, незалежність. Багато уроків історії, на яких вчителька так яскраво розповідала про волелюбний люд, про Запорізьку Січ, походи козаків, боротьбу гетьманів та поневолення українського народу різними імперіями.

Вдома була зовсім інша атмосфера. Батьки ніколи не захоплювалися розмовами про незалежність країни, волю та свободу, проте й не ганили це діло. Просто виживали в дуже складних умовах.

Якби мене ще півроку тому спитали, чи я патріот, я б надовго задумалася і, скоріш за все, відповіла б «Скоріше ні» або просто «Не знаю».

Але тепер я знаю. З ранку 30 листопада 2014 року я знаю. Що я — великий патріот!!! Я це зрозуміла в той момент, коли побачила, як беркутівці, — державні спецпризначенці, яким я і мільйони таких, як я, платять зарплату, щоб вони нас захищали, — як вони нещадно серед ночі б»ють купку студентів!.. І за що — за їхню точку зору, за їхню незгоду із курсом влади!!!

Наступного дня з друзями була на Майдані, і потім — майже щодня майже 3 місяці поспіль… Проти бандитів при владі. Проти всієї системи влади, яка, на жаль, на сьогодні так і не змінилася, що означає лише одне — революція продовжується. Правда, вона сповільнила свій хід через несподівану агресію головного москаля. Але революція ще буде далі…

…І от тепер оцей патріот, який зрозумів, що він патріот та як сильно він любить свою дежраву — єдинну, цілісну, дружню, — сидить із надколотою душею. Її вимучили криваві події на Майдані, але таким чином вони її лише зміцнили. А от серйозним ударом була анексія Криму… От взяла я карту України і, як перед тим розповідала подруга, затулила пальцем Крим. І відчула таку досі невідому біль десь всередині, десь в душі… Мабуть, то саме і відбувся перший надкол… Потім — події на Сході та Півдні України, які лише збільшують ту надщербину… Її можна вилікувати, але для цього потрібно повернути на місце наші землі, щоб Україна і її мешканці знову були разом, дружніми і на своїй єдиній вільній землі. Багато пафосних слів, але таким стало моє життя за останні півроку — пафосним і трагічним.

Я не знаю, як і коли нам вдасться повернути наші землі і наших людей, але вірю, що це таки станеться. Я буду робити для цього все можливе, і особливо — виховуватиму дітей (якщо мені їх дасть Бог) таким чином, щоб вони у відповідальний момент, як і я в свій час, зрозуміли, хто вони і що для них важливо. І я вірю, що наша ще така молода держава, якій всього лише 22 з лишком роки, ще розквітне своєю величчю, красою, щастям, здоров»ям, благополуччям і дружністю!!!

Слава Україні!!!