Сходила я на вихідних на фестиваль «Сказочный город», який проходив у Києві на Гідропарку. Сотні людей у дивному, і колоритному, і яскравому одязі, з дивними зачісками, з посмішками, «обнімашки» з людьми, яких вперше бачиш!!! Десятки тренерів, надзвичайна кількість майстер-класів!!! Езотерика, духовність, психологія, музика, мистецтво, велосипеди, рідновіри-язичники, ходіння по вуглях, східні барабани, шамани, проспівування чакр, купа дітей, вегетаріанська кухня, ярмарок!… Вражень — мільйон, надовго вистачить. Але найбільшим, найприємнішим, найболючішим, найнезабутнішим враженням і потрясінням (і все це одночасно) було холотропне дихання, сеанс якого проводив Дмитро Йода. (http://lightbreath.org.ua/myself)
Я не можу пояснити навіть собі, що зі мною сталося, коли я вперше його побачила. Мабуть, все таки першим був страх. Його очі — вони настільки розумні, спокійні, впевнені… що я цього всього реально злякалася. І цей страх, здається, досі переслідує мене, але вже не так сильно. Але був не лише страх. Була величезна цікавість. Так хотілося дивитися йому в очі!!!
Таки пішла до нього на сеанс холотропного дихання, — мій хлопець мене таки затягнув, бо мій страх був настільки сильним, що в мене аж всередині щось тремтіло і категорично противилося йти до Йоди на тренінг.
Так, для ремарки: я вже одного разу робила це. Якраз півтора року тому, знову ж таки на фестивалі «Сказочный город», але тоді це була новорічна «казка» в Пущі-Водиці. Сеанс проводив Дмитро Шевальов — легкий, веселий хлопець, ну і все пройшло досить легко. От тепер думаю: чи то вмене в той час все було більш-менш добре, не було сильних зажимів, психологічних проблем, чи то тренер так нас налаштував, чи то він не так якісно провів сеанс.
Цього разу було все зовсім не так.
…Який у нього голос!!! Тихий, але в той же час гучний, спокійний, впевнений… Так би і слухала його довго-довго……..
Розмістилися на пляжі, коремат на пісок, на очі — пов»язку.
Після підготовчої медитації гучнішає музика — сигнал робити дихання максимально глибоким і швидким…
…Було дуже боляче, хотілося кричати, плакати, молитися і просити про допомогу одночасно. Здавалося, що я помираю. Що ще один вдих — і все закінчено. В якийсь момент стало байдуже, що помру (це при тому, що я знаю, що насправді я не помру, а просто треба це все пережити і зустрітися зі своїм страхом) — аби лиш не було так боляче і щоб я знову могла котролювати зап»ястки моїх рук… І все це під психоделічно-медитативну музику, досить швидку, в такт нашому диханню… Розмитий образ мами щось був дуже засмучений… І було дуже страшно… Таке відчуття, що я боюся страху як такого… Ну і болю…
Пішов дощ. Дуже несподівано і неприємно, він мокрими холодними краплями ляпав по гарячих плечах, по животу, руках, ногах, обличчю, потрапляв у рот. Скоро я відчула, що лежу на своєму корематі прямо в калюжі… І все далі болить, руки затерпші… Здавалося, що вже час помирати… Що дарма я сюди прийшла, що мені тут не місце, що все це фігня повна, що я не хочу такого відчувати, що я хочу десь ходити, гуляти і радіти життю, а не лежати тут і робити це фігове неприроднє дихання навіть тоді, коли мені так галімо…
Раптом стишується музика. Фраза «Замедляем дыхание». Я цій фразі невимовно зраділа! Як я її чекала! Як я хотіла нарешті заспокоїти дихання, як хотіла спинити свої муки!!!…
Але продовжила дихати. Щось всередині ніби підштовхувало далі: «Ні, ще далеко не все, це тільки початок!» І я дихала далі. Через кілька хвилин спокійний голос Йоди повторив: «Замедляем дыхание». Я не зрозуміла, що відбувається. Я відчувала, що щось не так, ТАК не повинно бути.
Довелося сповільнюватися, якщо тренер так наполегливо цього вимагає.
…Тремтіння рук, ніг, всього тіла, кожної клітинки організму… Таке відчуття, що це не я тремчу, а сама земля робить мені дрібний масаж… Поступово, повільно сповільнююся… Розумію, що ТАК бути не повинно! Занадто сильно я не хочу повертатися до світла, занадто сильний опір очей — не хочу знімати пов»язку з очей. І холод… Сильний… Сльози, які стали в горлі… Вирвалися назовні, нестримним потоком, з риданнями… Не розумію, чому — просто хотілося плакати…
Як виявилося, через дощ тренер вирішив скоротити сесію вдвічі. Виходить, замість 70 хвилин ми дихали лише десь 35…
Всі завжди говорять, що як би погано не було, а сеанс холотропного дихання треба закінчити, треба додихати до кінця, бо буде дуже погане самопочуття. Чула, але ніколи не розуміла, в чому ж полягає отаке погане самопочуття. Тепер мала змогу відчути…
Оніміння і легке поколювання в кистях рук і в пальцях трималося ще пару годин. Зап»яски боліли ще два дні після того. Настрій — паршивий, все стало немилим, все було байдужим і таким, що дратує… Через годинку посварилася з хлопцем… він і сам був у ще гіршому стані, але він розумів, що відбувається, тому все обійшлося добре.
Не пропрацювали ми з ним свої зажими до кінця. Не додихали. Не вистачило…
Тепер от думаю, коли махнути на 2 дні на семінар до цього ж тренера. Відчуваю, що потрібно все ж довести справу до кінця. Уже не такий трепет страху викликає в мене ця думка — просто хочу знову бачити ці спокійні очі, цей його погляд… чути його спокійний впевнений голос. Я готова знову це пережити. Готова знову дихати, скільки буде потрібно. Для того, щоб відчути щось більше. Щоб заспокоїтися. Щоб бути більш впевненою в самій собі. Щоб бути сильнішою…
P.S. Зате другові нашому було класно під час того сеансу — він просто кайфонув від цього всього, і йому було добре, як нікому, мабуть, на тій полянці)))