Отакі речі зв»язалися у мене сьогодні в один клубок.
Ще кілька днів тому я дізналася, що моя запланована поїздка в Чернівці-Тернопіль-Львів зривається… Квитки уже куплено, готелі обдзвонені, маршрут сладений, і тут — моя співробітниця, з якою ми працюємо в лабораторії лише вдвох (не враховуючи начальницю) потрапила в лікарню… Невідомо наскільки… Звісно, мене не відпускають, у мене поганий настрій, смуток, все таке. Плюс ще й зіпсовані плани на ДН, — ми з дівчатами планувати закатати гуляночку вже в Чернівцях. Так я постраждала один день, а наступного — дзвонить начальниця і каже, що може відпустити мене, але не з суботи, а лише з вечора понеділка!!! Ю-ху! Це чудово! Хай хоч так))) Дякую їй, вона таки класна і хороша, — мені, слава Богу, щастить на хороших людей, в тому числі і начальство)
Так от, квиточок на суботу в Чернівці я здаю, а беру на вівторок (правда, уже в Тернопіль — там буду доганяти Таню і Олю).
Сьогодні зранку дзвонить тато. Він взагалі-то проти будь-яких поїздок такого плану, він навіть не розуміє, що такого хорошого було в моєму цьогорічному поході в Карпати, чому я так захоплено про це розповідаю, і що там такого класного і навіщо я взагалі туди їздила. Значить, дзвонить тато, а я ж йому й давай розповідати, що от сьогодні я вже мала бути в Чернівцях, але от така трапилася халепа, тому я вже у вівторок доганяю дівчат. А він, хоч уже мільйон раз про це зі мою говорив, знову завів стару шарманку… Навіщо та чому… Причому я даю відповідь: «Я їду туди по враження», а він ніби не чує того, все одно ставить те саме питання: «Нащо ти туди їдеш? Що ти хочеш там побачити?» Дійшло до того, що він почав мене шантажувати нашими з ним хорошими відносинами і тим, що тре робити ремонт в нашій недавно придбаній квартирі… Це мій батько, тому кинути трубку я не могла (хоча ой як же хотілося!), тому просто намагалася припинити цю безглузду розмову, вже навіть просила, щоб він припинив це, бо в мене вже нерви не витримують, що я не знаю, що він хоче від мене почути… Коли нас НАРЕШТІ вибило через півгодини після початку розмови, я була щаслива. Але «проводка» (в сенсі нерви) уже задимілися… Я ще в житті не істерила і нічого не розбивала в стані афекту…
…Мені пощастило, все лишилося цілим, просто повчилося літати… Мені тепер соромно за це перед хлопцем, який був свідком цього, заспокоював мене, відпоював м»ятним чаєм, разом зі мною збирав з підлоги електронну книгу, пенал, фотоапарат, книги, папери, телефон, який розлетівся на частинки… А потім ще й поговорив з моїм татом, коли той знову вирішив мені подзвонити — типу ми ж не договорили… Дякую тобі, моє Кохання! Але як же мені тепер перед ним соромно… Блін, не змогла стримати свої емоції, не змогла… Треба було все ж таки «випустити пар», але щоб так… Я сама була вражена, що я таке можу…
То було зранку. Вже вечір. С. ще не повернувся додому, обіцяв купити тортика — треба хоч якось відсвяткувати, хоч і розладилися всі мої плани.
Діти не повинні боятися сказати батькам правду. Так, хай вона буде гіркою, але батьки мають це якось сприйняти і хоча б спробувати зрозуміти. Інакше вони просто напорються на брехню…
З днем народження!