…Зрада людини, якій довіряла. Чи вона забула, що я її просила не повідомляти одній людині деякі подробиці мого життя, чи вона це зробила із заздрощів — дещо в мене йде краще, ніж у її дочки, моєї однієї з найкращих друзів… В будь-якому разі, я більше не хочу її бачити. Хоча насправді вона дуже приємна людина і завжди мені подобалася… Ну що ж, я вже майже пробачила її за цей тиждень, але більше не хочу з нею підтримувати зв»язок.

…Тяжкі роздуми, чи варто мені узаконювати відносини з Ним. Люблю, але в той же час — не вірю, що Він може дати мені те, чого я так прагну…

…Вибори у Верховну Раду України. І ті повідомлення з виборчих дільниць… І прохідний відсоток у ригів… Скільки було фальшу, скільки брудних грошей по мажоритарних округах — аж мутить від цього всього… А ще всі читачі «Петр и Мазепа» так щиро обурювалися на заклик автора статті «Тень Украины» Олександра Жуленкова (http://petrimazepa.com/ua/shadow-of-ukraine.html), що як він насмілився запідозрити нас, українців, в тому, що ми хоча б частково винні в своїх бідах! В тому конкретному випадку — в злочинах радянської влади в Україні. Всі прямо ангелами явилися в коментах до статті. Але я живу чомусь не серед ангелів, а серед брехунів, злочинців і хабарників! (застосовувати не до всіх)

Я хочу написати історію про повну деконструкцію цього світу і створення нової цивілізації. Як у багатьох примітивних голівудських, та й не тільки примітивних і голівудських, фільмах. Хочу хоча б таким чином знищити цю брехню і замилювання очей, цей одвічний підкуп сліпого тупого населення пустопорожніми популістськими гаслами і кілогпрамом гречки. Вбити! Знищити! Розірвати!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

 

Мою теперішню злість і обуреність просто не передати сухими словами.

 

Ну і на додаток — комент до сьогоднішнього дайджесту «Смотри перископом» на тому ж «ПиМ». Будемо реконтруювати разом не лише Україну. Хай хоча б у серцях купки свідомих людей. Краще вже так, ніж здатися…

 

 

 

 

Vadim Lukashevich:

Когда же вы начнете Родину любить?

Вчера моя мама, живущая в Белгороде, ездила электричкой в Харьков. Она это делает давно, но не часто, несколько раз в год, покупая на Украине какие-то свои лекарства, которые там дешевле, и кое-что из украинских деликатесов.

Эти межгосударственные пригородные электрички уже давно напоминают 
подмосковные «колбасные» электрички времен заката советской власти. 
Люди, преимущественно пенсионеры, считающие каждую копейку, снуют между 
крупными приграничными городами, выгадывая на разнице валют и цен. 
Собираются старушки-соседки по подъезду, дому или двору, договариваются –
и айда в Харьков за продуктами или лекарствами. Обычное дело. Но в 
связи с известными событиями, с некоторых пор такая поездка стала сильно
экстремальной для пожилых нервов…
Нет, в Харькове и его 
окрестностях ничего не изменилось, в том числе и в отношении приезжающих
на приграничных электричках россиян. Но зато кардинально изменилось 
отношение к ним со стороны российских таможенников, теперь 
воспринимающих наших пенсионеров как предателей.
К тому же резко 
ужесточились нормы разрешенного к ввозу количества провозимых продуктов.
И если раньше соблюдение этих норм было достаточно формальным, то 
теперь пожилых людей выборочно обыскивают и раздевают прямо в вагонах, 
на виду у всех, нередко издеваясь над ними.

…В этом году моя мама поехала в Харьков впервые за год. Это понятно – 
во-первых, ситуация на востоке Украины вызывает страх, ну а во-вторых – 
многочисленные рассказы знакомых о лютующих российских таможенниках не 
вселяли оптимизма. Но… соседка уговорила (ей там что-то было очень 
нужно, но она одна ехать боялась), тем более что в Харькове «вроде как 
спокойно».

По ее рассказу, вагон электрички из Харькова был забит
российскими пенсионерами. Везли продукты – сало, водку, мясо и т.п. 
Стабильный рубль, обесценившись с начала года на четверть и почти 
сравнявшийся с гривной, все еще позволяет приобретать некоторые продукты
с выгодой, экономически оправдывавшей всю поездку. Что-то по-прежнему 
существенно дешевле (например, водка, некоторые продукты и лекарства), 
что-то – незаменимо (например, украинское сало).
Раньше все везли 
открыто, но теперь все продукты пришлось прятать – на себе. После 
отправления, до границы, в вагоне только и разговоры стояли о грядущей 
проверке таможенников и кто, где и как спрятал продукты. В рукавах, на 
груди, под подолом…
Соседка мамы спрятала отрез сала на животе – 
холодный кусок на голое тело, под одеждой – так и ехала «беременной 
пенсионеркой» до границы. Как, впрочем, и все…

…Украинские 
таможенники даже не запомнились — прошли и все. Но наши таможенники 
зашли в вагон в гнетущей тишине. Все пассажиры сидели, вжав головы и 
уткнувшись глазами в пол. Человек в погонах медленно, с чувством 
превосходства рассматривал сидящих пассажиров:
— Ты!!! Встал и разделся!!!
Обреченный, на кого указывал палец таможенника, медленно поднялся и начал раздеваться…
— Не повезло, — подумали остальные, еще глубже втянув в плечи головы. Лишь бы меня пронесло!

Таможенники прекрасно знают, что «везут» все. Но проверка выборочная, 
пять-шесть человек на вагон. Остальные молча ждут, пока таможенники, 
куражась, обыскивают и раздевают очередную жертву, демонстративно 
вытряхивая из рукавов, из-под одежды и из нижнего белья ее продукты. 
Публичная экзекуция одного под гробовое молчание других… Вряд ли все эти
люди в возрасте, уже на закате своих лет, испытывали в своей жизни 
больший позор…
Моей маме повезло – таможенник прошел мимо, с издевками и оскорблением «взяв» соседа напротив.

Начисто обшмонав несколько человек и вдоволь поиздевавшись над 
остальными, нагрузившись изъятыми «лишней» водкой и продуктами, 
таможенники направились к выходу из вагона. У самых дверей старший из 
них, картинно повернувшись к пассажирам, усмехнулся и напоследок громко 
прокричал на весь вагон:
— Белгородцы, когда же вы начнете Родину любить?!

Вагон промолчал.
Я отвечу, здесь и публично.

Начну с того, что не этому … в погонах, всю жизнь роющемуся в чужих 
личных вещах и именно так понимающему свой долг перед Родиной, учить 
любви к ней убеленных сединой людей.
Ну и главное – зачем человеку вообще нужна Родина, ставящая его перед выбором – Родина или колбаса?

Как всякая настоящая любовь, любовь к Родине – чувство взаимное. Можно и
нужно любить Родину, которая заботиться о тебе, твоих нуждах, 
защищающая и оберегающая от разных невзгод. Родину, в которой комфортно 
жить, не опасаясь за себя и будущее своих детей, родных и близких. 
Родину, где доступна медицина, образование, а уровень социального 
обеспечения стариков не заставляет их ездить за более дешевыми 
продуктами и лекарствами в соседнюю страну, пряча глаза на границе.
Родину, которая позволяет рядовому гражданину, образно говоря, одновременно любить и Родину, и колбасу. И еще много чего.

Но если сегодня Родина, издеваясь над своими гражданами, ставит их 
перед выбором «Родина или колбаса?», то такая родина способна завтра 
поставить их перед другим выбором – «Родина или смерть!»
.
PS: час назад редактор сайта «Эха Москвы» отказал в публикации этого 
поста в моем блоге. Формулировка причины отказа — «Пост на общую тему».

Особлива листівка

Хоча перша отримана листівка принесла з собою свої розчарування, але посткросинг мені таки сподобався)))

Все починається з того, що ти отримуєш адресу і профайл посткросера. Читаєш все це діло. А потім найцікавіше — вибір листівки і написання тексту. До слова — я майже ніколи не відправляю листівки без якоїсь історії чи розповіді про почуття, плани, власні спостереження, про саму листівку чи щось пов»язане із нею, чи ще про якесь лихо того ж плану) І от це найцікавіше і в той же час — найтяжче… Ну не будеш же писати всім усе однакове! І листівки різні, і люди різні. І от ходиш і думаєш. День, другий, третій. Інколи потрапляєш у ситуацію, коли тобі просто НЕМА ЧОГО написати цій людині. Наприклад, коли я маю слати в Росію, таке «думання» затягується на тиждень… Тому що не дуже хочеться контактувати із людьми, які хз як думають про твою країну і кожного, хто в ній живе, в тому числі і про тебе… На день п»ятий-шостий такі думки вже в печінках, і в кінці кінців народжується нейтральний і навіть дружелюбний текст на милій листівочці. Врешті Посткросинг — це аполітичний проект, тому немає різниці, чи німець пише американцю, чи бандерівка — москалю. Тобто не бандерівка москалю, а українка — росіянину в рамках цього проекту. І врешті все виходить на краще! І всі щасливі)

Таке буває не лише з листівками в Росію. Може бути з будь-яким адресатом. Не заю, від чого це залежить. Тому в цілому кожна відправлена мною листівка для мене є особливою. Тому що кожну я виношую в собі, вона дозріває в моїй голові, а вже потім матеріалізується для того, щоб відправитися в довгу подорож.

 

І от сьогодні в мене вже третій день, як не можу нічого придумати написати дівчинці з Білорусі. Ну от переклинило!!!

І вона теж буде особливою) Як і всі інші)

 

…Зате потім, коли вже все готово, як приємно по дорозі на роботу підходити до пошти і вкидати в скриньку шматочок того, над чим я так думала-працювала, і що, подолавши сотні чи й тисячі кілометрів, опиниться в руках іншої людини та принесе їй крапельку позитиву))))

Вінчання

Сьогодні вінчалася моя подруга зі своїм тепер уже чоловіком.

Це було красиво. І не лише.

По-перше, вінчання відбувалося в Михайлівському соборі, в самісінькому приміщенні, де під час Майдану розташовувалася польова хірургія (я з сестрою там були, тому в курсі).  Це місце вже несе в собі додаткове смислове навантаження для людей «в темі» — у мене кілька разів по дорозі туди, та й там, в горлі става ком…

По-друге, це приміщення не є дуже високим і аж надто ошатним — просенько, на білих стінах висять ікони. Немає того відчуття, що на тебе душить велич і надмірне багатсво, немає відчуття того, що ти просто букашка, ти не задихаєшся від тяжкого повітря, перенасиченого душним запахом ладану. Всього в міру. Це мені дуже сподобалося.

Ще одним хорошим моментом була служба українською мовою — можна була все зрозуміти, що говорилося і проспівувалося!!! Супер! Якщо колись мені пощастить пройти обряд вінчання, то я хочу саме українською мовою)

Ну і відчуття присутності Бога. Це невловимо. Це щось таке, що не можна пояснити ніякими словами. Просто всередині тебе щось відбувається, щось ніби не то рухається, не то набухає, нібито розпирає. Хоч я не скажу, що я активна православна (хоча і хрещена немовлям в православній церкві), хоч не вірю буквально у всі оповіді, описані в Біблії, але вірю і відчуваю, що Бог в якійсь такій чи іншій мірі існує. Настільки багато є на світі речей, що не мисляться без божественного втручання… І це відчуття, коли знаходишся у високоенергетичних місцях…

 

Так от, в таких от умовах і обвінчали мою подругу з її чоловіком) Я ніколи не розуміла, чому люди плачуть на весіллі — радіти ж треба! Всі ж так хотять, щоб дівчина вийшла заміж, а хлопець все ж одружився! І все одно плачуть — дивина, думала я. І о, коли священник запитував їх обох по черзі, чи по добрій волі він/вона одружується, чи не обіцялися вони комусь іншому, а потім говорив, що вінчається такий-то із такою-то, в мене підступно виступали сльози. Уже не знаю, чому вони вирішили, що їм пора з»явитися, чи то від щастя, чи ще чогось…

 

Я дуже рада за подругу, хай у них все буде найкращим чином, хай вони будуть здорові і щасливі разом, добра наживають і здорових діток виростять)

І сама колись хочу обвінчатися. Це настільки симовлічно, урочисто і якось глибоко-духовно, що саме цей обряд має скріпити сім»ю, а не просто штамп в паспорті. Саме отой містичний зв»язок цих двох душ із Богом і таким чином одна з одною і має пов»язувати їх та зміцнювати. Що б вони не розуміли під поняттям Бога.

 

P.S. Якраз в тему Бога вчора подивилися із хлопцем фільм Алехандро Ходоровські «Танец реальности». Хоч Ходоровскі і троль рідкісний, але розумні речі в фільмі присутні — вони є центральним стержнем мало не всього, що там відбувається.