Рубрика: Все

Прості люди

Вчора подивилися залпом 4 серії «Гри престолів», 5 сезон. 4 останні. Забагато як для мого мозку, тому в нього сталося невелике запалення і всю ніч мені верзлися сцени з серіалу.

Основний висновок, який я вчора зробила для себе звідти: люди отримують чи обирають собі таких правителів, яких заслуговують. Які люди, такі і правителі, які правителі, такі і люди. Таке собі зачароване коло, яке можна розірвати лише шляхом колективної зміни свідомості, але тоді ці зміни призведуть до такої самої системи, в якій просто будуть більш (менш?) цивілізовані люди і відповідно — більш (менш?) адекватні і доброчесні правителі. Якщо виникає дисонанс між світоглядом мас народу і правителем, то правитель стає — як Даянеріс у місті Мієрін: постійно в напруженні, постійно в очікування появи бунтівників, і немає розуміння, чому ці люди так прагнуть до старої системи, коли ти несеш їм свободу, рівність і добро.

Приклад співзвучності народу і правителів — земля Ланістерів. Там підлість, варварство, ненависть «верхів» співзвучно із такими самими рисами населення. Не вдаючись у деталі, наведу ілюстрацію — вчорашню сцену «очищення» Сарсеї, коли вона мала голою і обстриженою пройтися по всьому місту. Ніхто, що вражає — НІХТО з людей не проявив до неї хоч найменщого милосердя. Хоча всі вони — такі самі як і вона, мало хто там може похвастатися незаплямованим минулим. Але ніхто не пропустив можливості обізвати її курвою, кинути в неї камінь чи щось гниле чи плюнути в обличчя. Таким чином вони просто показують своє власне обличчя.

Фільми фільмами. А є незнайома тітка, з якою трохи говорила, поки я не так давно їхала від батьків. Вона почала нарікати, як у нас прийнято, на нашу владу, почала розповідати мені, які вони всі безсовісні, як думають тільки про себе, а щоб подумати про людей, які їх вибрали — так ні, і все в такому дусі. Паралельно до цієї розмови вона дістає з сумочки цукерку, розмотує її, кладе до рота, а папірчик зім»яла, запхнула в кулачок, і так його ніби до кишені хотіла впихнути, але кишені на її бриджах, як виявляється (о диво!) , немає, і вона типу непомітно закинула її під лавочку на зупинці, на якій сиділа. І далі розповідає, яка у нас погана влада, які у нас взагалі невиховані люди, як вони тільки для себе роблять, щоб було добре… Тільки от вона така свята: папірчик — під лавочку, сміття — в річку (бо ну куди ж сміття в селі ще подіти, як не врічку, всі ж так роблять!), замість кущика сортової роянди продати на ринку кущ дкої шипшини, ДАІшнику — взятку, щоб відпустив, бо вона ж поспішає на концерт, тому перевищила швидкість. А змінювати суспільство — ну так, хай хтось його змінить, щоб навколо було більше чесних добрих людей, щоб людям можна було довіряти, щоб мені було менше платити за прибирання прибудинкової території і щоб продукти були по ціні радянського союзу. А вона сама нічого не може зробити, ви що, вона ж проста жінка, яка зневірилася у владі і чесності людей, яка не вірить у те, що держслужбовці можуть бути чесними, тому нічого для суспільства не робить, і яка тільки виховує своїх дітей по своєму зразку.

Ну Ок. Амінь.

Все таки як важливо, щоб робота подобалася.

Робота — це таке місце, де ми проводимо третину доби 5 днів на тиждень. Робота — це постійне коло спілкуваня, куди людина приносить щодня свої радості, тривоги, сум і горе, ділиться ними з колегами, а ті діляться взамін із нею. Так створюється таке собі маленьке суспільство, зайняте і об»єднане однією спільною справою.

Так от, робота має подобатися і приносити не лише гроші (хоча без них ніяк), а й задоволенням і усвідомлення того, що я знаходжуся на своєму місці і роблю свою справу добре. Все таки майже третина життя — це не жарти.

Я не на своєму місці. Я роблю ту роботу, яка не приносить мені ніякого задоволення чи відчуття впевненості. Причому я роблю свою роботу погано. Вперше в житті я розумію, що я не там, де треба, і роблю не те, що мені треба. Саме мені. Бо робота як така — направді корисна для суспільства і потрібна. Але не для мене. Я не відчуваю нічого хорошого, коли маю дзвонити людям та нав»язувати їм своє спілкування, в якому я їм можу дати не так багато. Я не відчуваю задоволення, коли комусь щось вдається «впарити», як говорять в моєму колі знайомих. Це не моє. Це таке жахливе відчуття, коли кожен будній ранок поганий, тому що сьогодні треба йти на роботу, а кожен вихідний ранок отруєний усвідомленням того, що післязавтра чи завтра знов буде поганий ранок. Вперше в моєму житті я з тоскою увесь робочий день слідкую за хвилинами, які повільно-повільно повзуть в напрямку закінчення робочого дня. Я вже готова була написати заяву і піти з роботи в нікуди, байдуже, що зараз в країні не найкраща ситуація і процвітає безробіття. Але «хороша дівчинка» в мені погодилася з начальницею, яка попросила попрацювати ще півтора-два місяці, поки вони знайдуть мені заміну. І ця ж сама «хороша дівчинка» не дозволяє розслабитися на робочому місці, а постійно тримає в такому нервовому напруженні, що в мене знову з»явилися прищі на обличчі, які зникли вже років 4-5 тому: «Ти робиш все не так, як треба. Ти нездара. Ти тут не повинна бути. Як тобі не соромно отримувати зарплату, байдуже, що маленьку, за роботу, яку ти так погано виконуєш. Як ти можеш сидіти в офісі, коли ти маєш дзвони клієнтам і ходити з ними зустрічатися. Ти маєш гарно і продуктивно працювати, а ти тут сидиш і вдаєш активну діяльність.» І так далі і так цілий день.

Щоранку перед виходом на роботу в мене ціла театральна вистава. Щира. То мені хочеться розплакатися, щоб чоловік обняв мене, пожалів і не пустив мене на роботу, як колись мама і тато, коли я в дитинстві хворіла, і тому вони не пускали мене в школу. То хочеться насваритися на нього, що от він такий-сякий поганий чоловік, якщо його дружина має працювати. То хочеться пошвидше завагітніти, щоб дитина стала офіційною перешкодою для мене ходити на цю грьобану роботу. То хочеться захворіти. Добре, що ця явистава не переходить певних рамок і все ж є усвідомлення того, що всі ці «вистави» є лише невротичними іграми.

Нарешті в мене є оці вихідні, на які я нікуди не їду, не біжу. Я можу присвятити їх лише собі, а не комусь іншому. Тому — вперед на пошук хороших вакансій, вперед до удосконалення свого резюме і написання супровідних листів, вперед до розсилання резюме. Вперед до нової роботи, до СВОГО МІСЦЯ.

Великі зміни планують у моєму житті цього місця. От одна зміна вже відбулася сьогодні — останній робочий день в цій компанії, де я провела без малого три роки. Багато пережила я там — і доброго, і печального, і проколи були, і злети. Але — прийшов час прощатися і рухатися мені вперед, уже іншим шляхом, в іншому напрямку і в іншій команді. Приємно, що в моїй дотеперішній компанії практично всі сприйняли цю новину трішки із сумом, адже працювалося нам разом справді дуже добре, але всі зрозуміли. Тож — вперед!

Попереду — нове місце, нові обов»язки, новий колектив, нові враження)))

Також попереду — прощання із дівуванням))) Так-так, як я сказала своєму коханому: «То все не так просто! Я ще буду оплакувати…….» «Ну-ну, що ти там будеш оплакувати?» — з іронічно-веселою посмішкою перепитав він. «Ще не придумала, але то байдуже, оплакувати буду!» =)))
Жарти жартами, але все таки важливий крок, до якого ми обоє ішли довго, але впевнено.

Завтра святкування Дня Перемоги.

А ще сьогодні пережила невелике потрясіння. 
От коли говориш абстрактно про якісь страшні речі, які можуть діятися із іншими, далекими нам людьми, то й не так все і страшно: ну живуть же ж люди після такого, так, неприємно, але життя триває. Воно-то так, але ж та людина живе зі спогадами про ту подію все своє життя. Але ми цього не усвідомлюємо, не замислюємося. І от. Я знаю одну класну дівчину, вже кілька місяців. Так, я їй дуже симпатизую. І завжди хочеться допомогти, чуючи її печальні історії про те, як її ображає то її хлопець, то мама хлопця, то ще хтось, хто вирішив на її фоні стати героєм. І тут вона говорить, що її кілька років тому згвалтували… В мене всередині ніби щось упало кудись так низько… нижче п»яток, аж до центру Землі… ніби цілий світ провалився під землю… А вона отак просто і якось ніби відсторонено розповіла, як це сталося, як її друзі відвернулися від неї, бо вона «стала невиносною в спілкуванні». Мій світ іще не піднявся із глибин провалля, в яке він потрапив, а це дівчатко вже веде розмову далі, ніби відсторонилася від того, щов она щойно повідомила моїм вухам…
Згвалтували?…………..
А ДРУЗІ???? ВІДВЕРНУЛИСЯ??? Що ж то за друзі були?… А той горе-хлопець просто лишився єдиним, хто був готовий вислухати її… І дарма, що він виявився не найкращим кандидатом для стосунків, але вона вже емоційно до нього прив»язана, він — до неї, і в них тепер такий собі нездоровий взаємозалежний зв»язок… Інколи здається, що деякі люди чи то самі собі завжди шукають жопу, чи то вона їх всюди наздоганяє… 
Хочу з нею про це все поговорити. І хочу, щоб у неї все стало нарешті на свої місця і щоб вона нарешті покінчила із чорними полосами свого життя і вийшла на білу. Щоб знайшла достойну людину для відносин, щоб полюбила себе, щоб прийняла себе такою, якою вона є. Але не знаю, як то зробити… Я ж не мама їй, а лише колишня співробітниця… сподіваюся, надалі — ще й подруга…

Понеділок. Всі люди працюють. А у мене сьогодні — вихідний! Та ще який… ммм…

Нарешті виспалася. І прокинуася не від противного будильника, а від ніжного поцілунку… Що треба ще дівчині для гарного настрою? ;))) 
З ліжка вибралися вже майже під обід) Отакі ми лєнтюхи, коли в мене випадає вихідний і нікому не треба нікуди бігти, похапцем запхнувши щось у шлунок))

А далі — було те, чого мені вже давно не вистачало — ЧАС ДЛЯ МЕНЕ!

Спочатку я навіть розгубилася, що робити, — настільки я вже відвикла від вихідних, що належать мені. Але гарний початок дня зорієнтував усі інші діяння: трішки порозкладати речі, помедитувати під чарівну музику, прибрати свої речі в кількох ящиках, приготувати своєї улюбленої смаженої картоплі і посмакувати її під фільм про найчарівнішу жінку 20 століття — Мерилін Монро… Потім запити все це діло Маренго і посидіти помріяти)

Так, ми з ним справимося. Я справлюся.

Так, я погодилася на його пропозицію.

Все таки 5 років — це не жарти. Сьогодні — рівно 5 років) Все таки весна щось із нами усіма робить і час від часу вносить свої корективи в наше життя))))

Нехай весна буде в душі кожного!

От уже кілька вечорів шукаю собі маленькі радості.

От позавчора побула сама кілька годин, за той час встигла додивитися фільм, під який проидалася на славу, потім знайшла класну музгрупу, під яку захотілося танцювати, і… пішла в пляс)))))))))))))

Вчора ми з хлопцем разом прибирали, слухали гарну музику. Потім я почитала дуже корисну статтю на рахунок здоров»я. Корисно. Почерпнула багато. Заснула щасливою в обіймах коханого)))

От сьогодні заквасила капусту, в процесі — переглянула хороший фільм. І от придумала: щоденник маленьких радостей. Треба ж щось робити зі своєю властивістю періодично впадати в депресняк ;))) Тим більше, що, здається, допомагає принаймні вибратися звідти)

Знову… знову ніщо не радує… знову хочеться просто заховатися від усього світу, закопатися в собі і тихо померти, щоб ніхто не знав і не знайшов…

Знову я загубила відчуття сенсу мого життя… Ніщо не радує, все здається скороплинним і неважливим…

Знову цілий вечір сиджу сама вдома перед ноутом, дивлюся вже чортзна яку по рахунку серію тупих Сімпсонів, при цьому навіть не посміхнулась за увесь час… Тільки з»їла велику миску смаженої картоплі зі сметаною, твердим сиром, кілька бутербродів з маслом і випила кілька чашок какао… (Бррр! Скільки жиру, скільки калорій… як я досі не лопнула?..)

Знову хочеться сваритися з найближчими. Вчора посварилася з хлопцем, сьогодні продовжила… Ледве терплю дзвінки від батьків, від друзів морожуся і взагалі не з»являюся в них на горизонті… Щоб ніхто не чіпав… Просто хочу померти…

Кілька останніх днів я вимоталася до краю. Чому? — Якось так вийшло, не я зараз мала би бути в найгіршому стані, а, може, сестра, як-не-як, а це вона відновлюється після операції. А я… а я стомилася. Стомилася вдавати дівчинку, в якої все в шоколаді, стомилася слухати тупі заїжджені пластинки на роботі, заумні роздуми хлопця, беззмістовне квоктання мами і тата, що я мало їм і взагалі харчуюся гидотою… Сьогодні прокинулася з головним болем і ще з якимось дивним відчуттям… всі звуки у вухах нібито відлунюються, підсилюються, тому кожен шорох стає нерозбірливим, неприємним і пронизливим гучним шумом… Навіть тиша неприємно гуде, наче голову зараз розірве від того гудіння… порушилася координацію в просторі на звук… що за хрєнь, ще такого в мене не було… щоб її, ту мою дурну голову… Інколи думаю, що мої мігрені — це покарання за те, що не можу жити як усі люди — нормально. Інколи — що скоро помру від якоїсь страшної хвороби, і тоді всі мої проблеми (яких, як скае будь-яка нормальна людина, немає, певно).

Не хочу начого… тількт щоб ніхто не чіпав… хочеться нарешті виспатися, вже з місяць у мене непереборна тяга впасти у сплячку, очі постійно злипаються, навіть читати в метро перестала, тільки сідаю, так і дрімаю… але ж матьвашу мені і відпочити жодного дня вже за останні тижнів три не вдається… робота-робота-ремонт з ранку до ночі-робота-лікарня-робота-знов ремонт-робота… лише з поваги до людей не матерюся на все горло, коли мене хтось зачіпає…

депресняк

Право на життя чи право на смерть? Право на щастя чи право не знати горя? Справедливість чи милосердя?

З якого моменту аборт перестає бути таким і починає вважатися вбивством? Чи мають право батьки новонародженої дитини вирішувати, що буде далі з цією дитиною? Як виховувати дитину, у якої немає іншого майбутнього, крім як вічні пілюлі-трубки-інфекції-муки і в кінці-кінців смерть в ранньому віці?

Боже, чому ж так багато таких питань… Голова обертом…

Я сьогодні видала результат генетичного тестування дитяті знайомої… Ну, видати ризик розвитку тромбофілійних станів, чи порушення фолатного циклу, чи хай навіть позитивні гепатити — це одне, — ну, неприємно, людині трохи проблемно, але жити можна, причому повноцінним життям. Приймаєш трохи ліків, дотримуєшся здорового способу життя і певної дієти — і живеш нормально. А от сьогодні… довелося вдома навіть трохи випити, щоб зняти стрес…

…як має почуватися мати тримісячної дитини, яка завтра побачить, що в її немовляти — муковісцидоз? при чому одна з найтяжчих мутацій? і цей вирок — із моїм підписом???

Почуваюся жахливо. Сподіваюся, це пройде.

І це при тому, що я — ніхто тій дитині. І та дитина, по суті-то, мені ніхто… Але ж як паршиво на душі… Тре міняти роботу, бо так ніяких нервів не вистачить, якщо в нас цей тест піде в хід…

Інколи буває, що на вулиці проходиш повж хлопця, а від нього чути парфуми, як у того, мого першого хлопця. Спогади одразу нахлинають, серце відразу ж починає битися сильніше… Так, то були перші відповідні почуття, перші поцілунки, перші побачення, перші обійми, коли іще соромливо думала про те, як же ж і обійнятися міцно, і щоб ніяких пошлих натяків не було… 🙂 Цей запах пробуджує в пам»яті ті мої перші троянди, які він приносив мені під вікно, і наші прогулянки — і в селі, а потім і в місті… І дискотеки, такі далекі, що, здається, я вже як стара бабця можу про них згадувати))) А ще раніше… як ми ще разом ходили до школи, як ми разом ходили додому, як ми соромилися, коли однокласники нас дражнили))) Ех)

І солодко, і гірко від таких спогадів. Солодко — тому що він хороша людина, і все було такмило, по-дитячому, навіть благородно, і почуття були щирі — у нього так до самого кінця… А гірко… Ех… Гірко від того, що я і бути з ним більше не могла, і що я зробила — досі мене совість мучить…

Ми дуже довго просто дружили. З натяком, але все одно це була просто дружба. Він навіть соромився запрошувати мене на повільний танець під час дискотек))) З часом ми таки почали зустрічатися — квіти, побачення, годинні телефонні розмови))) І грандіозне незадоволення моїх батьків… Він їм в принципі не подобався. Ну, якось ми так з ним помучились, доки я не з»їхала від батьків. А в новому місці — нові знайомі, новий рівень спілкування, зовсім інші інтереси, — ну загалом якісно інший (та й вищий, як би там не було) рівень життя. І за півроку моє почуття до нього охололо… Ми розсталися. Болісно трохи, для обох…

А потім, десь за півроку, було весілля нашої однокласниці, на якому ми з ним знову зустрілися, багато часу були разом, спілкувалися, поцілувалися… І закрутилося все заново. Почутя знову ожили, запалали так сильно, що здавалося — все, готова вийти заміж за нього!!! А ще за півроку я знову його кинула… Причому дуже негарно… Ех… Сама від того страждала, але розуміла, що я точно хочу іншого.

Ще десь через рік він мені знову подзвонив. Говорили, члму так у нас сталося. Ми завжди були друзями, тому знову перевели наше спілкування в дружній формат. У мене були хлопці — все невдалі, в нього були дівчата… Ми спілкувалися про них, ділилися невзгодами. Пам»ятаю, як він якогось вечора подзвонив і дуже довго розповідав, як його кинула одна дівчина — людині було справді боляче. З часом у мене з»явився Він — той, від якого в мене тріпотіла кожна клітинка мого тіла… Наше спілкування з моїм колишнім все продовжувалося паралельно, певно, він все чекав, коли я вчергове розчаруюся в черговому хлопцеві і повернус до нього… Можливо… А можливо, то моє его так себе хоче тішити…

Але в якийсь момент наше спілкування припинилося. От уже кілька років я нічого про нього не знала. Час від часу згадувала про нього, заходила на його сторінку в соцмережі, на якій уже так довго не було ніяких змін, і все думала, що, можливо, я людині в житті зробила велику кляксу…

Сьогоднішіній ранок порадував мене одразу кількома хорошими новинами, одна з яких стосується якраз мого першого хлопця — він заручився! В соцмережі красується кілька милих фоток, де вони удвох) Дівчинка якраз йому під стать, очі в нього щасливі)))

І після того, як я побачила ці фотки, мені стало так легко на душі!!! Я просто літаю сьогодні цілий день! І хочу поділитися цією радістю з усім світом! Але оскільки світу це нецікаво, то ділюся з блогом))) Я щаслива, що він щасливий)))

І взагалі — я просто люблю) Певно, світ люблю, хоча не можу ідентифікувати направленість цього почуття)

Чи доводилось вам плакати від краси?

Як відкликається у вас у душі надзвичайної чарівності картина? пейзаж? музика? трель птаха?…

Як ви відчуваєте себе в цьому світі?

…

Мені довелося плакати від краси. Сльози просто лилися, здавалося, без усілякої на то причини, лилися нестримною рікою… Я бачила такі прекрасні речі, що аж душі було чомусь так боляче… Було так боляче, що не все можу реалізувати, що я недостатньо сильна, щоб пронести факел добра, краси і справедливості в цей світ, що я така, яка я є… І в той же час — відчуття щастя, що я така, яка є… Це тяжко пояснити, самі ті почуття для мене не до кінця зрозумілі… Просто все було так красиво…

…Але, на жаль, в реальному житті я просто споживач… злісний, безініціативний, без творчості, без натхнення… всю творчість в мені багато років старанно хоронили і витравлювали… хочу це змінити, тільки не знаю як… не вдається…

А як же ж хочеться творити! Щось прекрасне, красиве, чуттєве! Щоб увесь світ ридав такими слізьми, як я тоді, там, в Пущі Водиці, на медитації… Щоб люди всього світу відчули, що ніщо не має значення, крім добра, справедливості, краси. Щоб усе людство схилило голову перед триєдиним божеством — КРАСА-ДОБРО-СПРАВЕДЛИВІСТЬ.

Тепле почуття… Щось ворушиться в грудях… Щось так тормошить мене зсередини, коли готуюся до зустрічі з ним… Щось так ойкає біля серця, коли його зустрічаю… А на душі так тепло, так радісно, так віриться у щось хороше! Стільки надій, виявляється, живе в моєму серці!
Це та людина, яка кілька років тому кардинально повернула моє життя в інший бік. Це він допоміг мені стати більш емоційно врівноваженою і більш психічно здоровою. Це він показав мені мою темну сторону, яку я так вправно від себе ховаюла, таким чином її лише підсилюючи і отруюючи собі життя. Це він вселив у мене мою теперішню впевненість у собі. Це він навчив мене любити — любити по-справжньому, не просто закохуватись, а жити з любов»ю в серці роками, постійно трансформуючи її в щось нове, в щось більше. З любов»ю до всього світу і навіть більше.
— Люблю!

Друг. Той, після перших зустрічей з яким у мене складалося дивне враження, що він якись не такий, що він на своїй хвилі… Так, на своїй хвилі, але наскільки це добра і хороша людина! Наскільки в нього творча уява, який він містить в собі потенціал! І все ж на першому місці — добра людина. Це той друг, який першим відбирав у мене в горах рюкзак, сам ніс його найдовше, а потім організовував інших хлопців, щоб вони теж у порядку черги допомагали мені його нести. Це той друг, що одного дуже холодного вечора після мокрого дня в тих же горах висушив мені кросівки біля вогню. Це той друг, який готовий просто допомагати близьким і не тільки, — просто тому, що він любить людей. Поряд із ним почуваєшся настільки спокійно, настільки впевнено, що з ним не було страшно навіть у найстрашніші часи на Майдані… Так, це чудова людина. І — так, я його люблю!

Друг. Іще один. Той, з яким трохи тяжко вести розмову, тому що він в минулому інтроверт, і я (теж в минуому) інтроверт, і оця минула інтровертність дає про себе знати досі. Плюс ми дуже різні як за сферами інтересів, так і за типом мислення. Єдине, про що в нас бувають цікаві розмови — світогляд, екологія, свідомість. І це чудова людина. Це людина, яка живе, не прив»язуючись до дрібниць цього світу. Він — вільний художник, більшість таланту свого витрачає на благодійність та соціальні проекти. Це чудова людина, яка прагне змінити світ на краще не лише словом, а й своїм ділом. Він є частим відвідувачем одного екопоселення, кожного разу робить свій вклад в тамтешю діяльність, дпомагає людям, що там проживають, і активно піарить все це серед знайомих. І таке тепле почуття до нього, так приємно при зустрічі з ним обійнятися… В душі при зустрічі щось тихо муркає, коли ми поряд!.. — Так, люблю!

Друг. Паркур, йога, екологічна свідомість, здоровий спосіб життя, свобода, гідність, твочість, відео- та фотозйомка, медитація, подорожі… І це ще не повний список того, чим він успішно займається і що він безмежно любить. 
Іще один друг, гострі та влучні жарти якого більше ніхто з моїх знайомих, певно, не зможе перевершити. 
…

Цей перелік можна продовжувати дуже довго… Включно із мало знайомими людьми, які, тим не менше, дуже вплинули чи й досі впливають на мою свідомість і моє життя в цілому.

…Пташечка. Маленька, зеленувато-жовтувато-сірувата. Така маленька, така ніжна синичка. Такі тонесенькі лапки. Пір»ячко, акуратно накладене одне на одне, захищаючи тендітне тільце. І ці маленькі чорні живі цяточки на її голівці — оченята)

На рукавичку впала сніжинка. Де природа навчилася робити такі правильні геометричні фігури??? Причому щоразу інші??? — Ні, це ми навчилися в природи, всезнаючої і всевміючої. Тої, яка нас породила.

Я люблю! Це так чудово — любити! Усіх людей на Землі, усіх тваринок, усіх комашок, усю природу, — усю планету! Боже! Це неймовірно! Це настільки прекрасно, що слова передають лише одну соту, а то й менше того, що в мене зараз відбувається в душі!

Бог…

Краса. Доброта. Любов. — Це те, заради чого ми живемо. Лише це й має сенс.