Fragments

Майже всі діти люблять малювати, ліпити, танцювати чи співати, або кілька чи й усі ці речі разом. Батьки це все активно підтримують, хвалять. А в якийсь момент багатьом кажуть: досить займатися дурницями, тепер ти будеш робити щось серйозне — вчитися, працювати, будувати сім»ю, а свої малювання-танцювання лишай, досить уже гратися.

І от починається. Дитина поробила увечері всі домашні завдання, що їй задали в школі, береться за свої улюблені речі, а їй: «А ти вже все вивчив? А повторити? А давай я перевірю. А, все справді добре? Ну, тоді кидай свої дурниці, іди мені допоможи». І вже і часу немає, і якось немає того натхнення, яке штовхає творити…

До того ж — школа. Школа — це уніфікатор дитячого мислення. В ній є багато позитивних сторін, але негативні нічим не приховати. Як мінімум, дітей вчать мислити стандартно. Пам»ятаю випадок, коли на уроці громадянської освіти обговорювали,які обов»язки у чоловіка і у жінки в сім»ї. Всі так справно говорили, що жінка має вести домашнє господарство, виховувати дітей, готувати їсти, прибирати… А чоловік має заробляти гроші і забивати гвіздки. Ну це згрубша. І тут одна дівчинка виступила, що всі ці поділи праці — умовності, і що якщо пара домовиться про інший розподіл обов»язків у їхній сім»ї, то це буде нормальним. І тут на неї накинулись. Навіть вчителька сказала, що ні, так неправильно, історично склалося от так, значить, так правильно, а інші варіанти — це вже відхилення від норми.

Отакими маленькими кроками мозок дітей за 10-11 років практично повністю стандартизується, не піддаються лише деякі.

Зрозуміло, що не всі діти мають однакові задатки для творчості, але вони в певній мірі є у всіх. Просто вони або активно розвиваються і реалізуються, або — ні. Ну і потім ми стикаємося з такими занудними абсолютно стандарними людьми із хоббі типу «готувати їжу» чи банально «читати» (хоча обидві речі надзвичайно корисні і потрібні, без них теж не можна), або із людьми, від яких нестандартними ідеями просто фонтанить, а поряд — ну якийсь сухий і нецікавий, кожен крок якого можна передбачити…

 

 

Сьогодні взяла в руки фарби. Давно ходила і поглядала, на днях купила коробку гуашів. Яке це задоволення — водити пензликом, насиченим фарбою, по папері, лишаючи довгий рівний яскравий слід! Красива крива, з плавними вигинами, такими рівними, такими гарними, красивими!.. Від цього отримується естетичний оргазм!
Спробувала нову техніку, яку раніше ніколи не випробовувала — малювання плоским пензлем кількома кольорами одразу. Крута річ! Здається, за один день навіть трошки чогось навчилася)

Ну, а в вільному малюванні моя душа показала себе простою, як двері — поле і квіти… Аж обідно стало, що творчості лишилося тільки на це…

 

Останнім часом ловлю себе на тому, що, вже все зробивши, що хотіла, я не поспішаю покинути широкі простори Інтернету. Ще довго можу безцільно блукати мережею, щось безцільно шукати, просто пробігатися очима, ні за що грунтовно не зачіплюючись…

Мені останнім часом критично не вистачає позитиву.

Хочеться знайти в цьому інтернеті щось хороше, щоб прочитати — і душа щоб співала. А такого щось не знаходжу. Маубть, не там шукаю, де треба, бо мене тягне Вконтакт і в Фейсбук, де підписана на багато груп щодо ситуації в країні, тягне на сайти новин, на сторінки друзів, трошки на Вікіпедію, на поштову скриньку, куди досі приходить розсилка з мого інституту і в який мене досі тягне….

Не так давно подруга розповідала про посткросинг. Я зацікавилася, і сьогодні відправила свою першу в моєму житті листівочку — в Німеччину))))) Це було дуже приємно) Це один з тих позитивів, які мене будуть зараз підтримувати, коли я задумала такий грандіозний переворот у моєму житті, сподіваюсь, успішний. Як же це буде класно одного дня прийти додому, а на тебе там чекає вітання з «тридев»ятого царства» !!!

Над питанням, що таке щастя, думали багато умів світу. І все ж таки єдиної думки досі немає. Це дуже індивідуальна і дуже нетривка субстанція/період/обставини…

Для когось щастя — отримати хорошу роботу. Для іншого — мати кохану людину поряд. Для третього — одужати, мати гарну сім»ю, досягти успіху в кар»єрі, написати книгу, бути популярним-авторитетним, багатим………………. Всього не перелічити.

Але коли людина отримує те, чого так бажала, зазвичай її щастя триває недеовго. Тому що скоро вона ставить собі наступну ціль, часто — недосяжну. І тоді вона далі страждає-страждає: «Який я нещасний!..»

Що з цим робити? Не ставити цілей? Ставити їх безпосередньо перед закінченням якоїсь справи? (тобто завтра буде класне завершення справи, тому от моя ціль — завтра з успіхом завершити її !!! — тупо) Не думати про щастя? Не згадувати про сенс життя? Не будувати планів?

Зрозуміло, що так не можна — відповісти ствердно на ті питання. Треба і ставити цілі, і будувати плани, і від думок про сенс свого нікчемного існування нікуди не втечеш.

Ну от що людині можна зробити, коли вона розуміє, що в неї ніби і є багато чого для того, щоб бути щасливим, але в той же час їй тяжко змиритися з недосяжністю такої бажаної цілі, коли вона не бачить перспектив продовжувати жити і робити те, що робить?

В цікавий час живемо, браття українці! Нібито, здавалося, перемога буде ось-ось. Ан — ні! Виявляється, в нас є ще один ворог, набагато більший, набагато сильніший. 
Цікаво розуміти, що, можливо, ти сьогодні востаннє вдень бачив сонце та дощ, що востаннє спілкувався з друзями, востаннє відчував ніжні губи коханої людини. За такого усвідомлення починаєш відчувати смак життя. Смак музики, що зараз лунає, запах оцієї вечері, що зараз готується на плиті, шум від дороги, вечірні вогні у вікні, стук серця коханого…

Можливо, війна почнеться вже завтра. Можливо, тебе вб»є першим же пострілом, за першим же ударом. І ти так і не встигнеш звільнити свою землю, зробити щось вартісне для людства, створити власну справу, політати на повітряній кулі, сходити походом у гори, відсвяткувати своє весілля, народити та виховати дітей, виростити власний сад, повний фруктових дерев і квітів, не дочекаєшся старості… Зате — ти вже встиг відчути і продовжуєш відчувати запах квітки, прохолоду вітру, вогкість землі, гладкість шкірки кавуна, мелодійність співу птахів… Всі ми зараз живемо як на пороховій бочці, в очікуванні чогось страшного, в очікуванні третьої світової…

Так, я і ти можемо не пережити цю війну. Але після неї все одно колись правда восторжествує, і народиться нове покоління, і оздоровиться земля і дух людський, і повернеться на нашу землю щастя. І будуть люди гуляти на весіллях, і відзначати родини-хрестини, і робити наукові відкриття, і виготовляти красиві і потрібні речі! І цвістимуть квіти, і ростимуть ліси, і колоситиметься пшениця! Все буде. І я і ти теж там будемо — в кожній рослинці, в кожній пташині, в кожній зернині… В кожній душі людській — по маленькій частинці. Бо ти — частина того, на чому стоятимуть нові покоління. І твій дух — це дух кожного окремо і водночас — єдиний світовий дух, який є вічним і незмінним…

Життя триває.

Від самого початку мого більш-менш свідомого життя я жила в Україні.

Пам»ятаю, як мені, ще геть маленькій переляканій першокласниці моя перша вчителька розповідала про країну, якій тільки 4 роки, яка ще зовсім молода, і в якій скоро з»являться нові гроші з дивною мені в той час назвою — гривня. Ця країна називалася Україна. Вчителька вживала слово «патріот», яке я в той час не розуміла.

Далі було багато літературних творів про боротьбу за волю, біографії відомих людей, що поклали життя за нашу країну, вірші Тараса Шевченка. Багато виховних заходів, на яких я так вправно декламувала віршики про українську землю, патріотизм, волю, незалежність. Багато уроків історії, на яких вчителька так яскраво розповідала про волелюбний люд, про Запорізьку Січ, походи козаків, боротьбу гетьманів та поневолення українського народу різними імперіями.

Вдома була зовсім інша атмосфера. Батьки ніколи не захоплювалися розмовами про незалежність країни, волю та свободу, проте й не ганили це діло. Просто виживали в дуже складних умовах.

Якби мене ще півроку тому спитали, чи я патріот, я б надовго задумалася і, скоріш за все, відповіла б «Скоріше ні» або просто «Не знаю».

Але тепер я знаю. З ранку 30 листопада 2014 року я знаю. Що я — великий патріот!!! Я це зрозуміла в той момент, коли побачила, як беркутівці, — державні спецпризначенці, яким я і мільйони таких, як я, платять зарплату, щоб вони нас захищали, — як вони нещадно серед ночі б»ють купку студентів!.. І за що — за їхню точку зору, за їхню незгоду із курсом влади!!!

Наступного дня з друзями була на Майдані, і потім — майже щодня майже 3 місяці поспіль… Проти бандитів при владі. Проти всієї системи влади, яка, на жаль, на сьогодні так і не змінилася, що означає лише одне — революція продовжується. Правда, вона сповільнила свій хід через несподівану агресію головного москаля. Але революція ще буде далі…

…І от тепер оцей патріот, який зрозумів, що він патріот та як сильно він любить свою дежраву — єдинну, цілісну, дружню, — сидить із надколотою душею. Її вимучили криваві події на Майдані, але таким чином вони її лише зміцнили. А от серйозним ударом була анексія Криму… От взяла я карту України і, як перед тим розповідала подруга, затулила пальцем Крим. І відчула таку досі невідому біль десь всередині, десь в душі… Мабуть, то саме і відбувся перший надкол… Потім — події на Сході та Півдні України, які лише збільшують ту надщербину… Її можна вилікувати, але для цього потрібно повернути на місце наші землі, щоб Україна і її мешканці знову були разом, дружніми і на своїй єдиній вільній землі. Багато пафосних слів, але таким стало моє життя за останні півроку — пафосним і трагічним.

Я не знаю, як і коли нам вдасться повернути наші землі і наших людей, але вірю, що це таки станеться. Я буду робити для цього все можливе, і особливо — виховуватиму дітей (якщо мені їх дасть Бог) таким чином, щоб вони у відповідальний момент, як і я в свій час, зрозуміли, хто вони і що для них важливо. І я вірю, що наша ще така молода держава, якій всього лише 22 з лишком роки, ще розквітне своєю величчю, красою, щастям, здоров»ям, благополуччям і дружністю!!!

Слава Україні!!!

Я сама в свій час перелопатила тонни Інтернету і прожужала всі вуха подругам, коли готувалася до нього. Тому, думаю, мій пост може зацікавити дівчаток, які саме планують перший секс. Хоча це більше просто опис власного досвіду, а не корисні поради дівчаткам.

Перший секс для кожної дівчини — це подія. Особлива чи ні — це вже як вона сама для себе вирішить. Для більшості дівчат, яких я знаю — це таки особлива річ. І для мене в тому числі.

…Ми з ним дуже поступово переходили від однієї «діяльності» до іншої, і це все було так природньо! Тому що це ж він! Я ж його люблю, і він мене любить! А між людьми, які так сильно люблять один одного і розуміють з півслова, все є природнім!!!

Мені було 21, коли я з ним почала зустрічатися. Шалені почуття, шалене кохання, шалене бажання один одного… Але — виховали мене так, що я до нього — «ні-ні»!!! 
Правда, те «ні-ні» скоро пішло кудись… далеко пішло) Тому що він поряд, ми часто бачимося, а щоб збудитися, нам вистачає одного поцілунка.

Першим кроком до моєї сексуальної активності була поїздка до нього в гості. Він в той час жив сам у двомісній кімнаті в гуртожитку. Ми подивились фільм (до речі, це вже була друга поїздка, під час першої ми теж дивились фільм, а потім довго-довго і пристрасно цілувалися на підлозі кімнати))))). Так от, ми подивились фільм, і під пристрастні шалені поцілунки перемістилися на ліжко. З розумом у мене щось сталося, тому що в якийсь момент в пам»яті — дірка, а отямилася я через мить уже… без трусів, вибачайте за побробиці))) В той день я вперше відчула, наскільки приємні взаємні «інтимні поцілунки»)))

Так тривало кілька місяців. Він розумів, що мені непросто повністю покинути свої старі бабусині принципи, тому не тиснув. От тільки через кілька місяців запропонував спробувати щось інше. Я знаю, що багато хто з дівчат і жінок не погоджуються спробувати анальний секс навіть після багатьох років подружнього життя. Але для мене в той момент це технічно не заперечувало ідеї «непорочності» до весілля, а якихось моральних перешкод цьому в мене, дякувати моїм батькам, не було. Було лише трохи лячно, але ж я робитиму це з НИМ!

Все пройшло дуже навіть добре. Він готувався до цього — багато прочитав, як підготувати дівчину, щоб їй не було боляче. І все таки пройшло добре! Боляче не було, хоча і приємного, чесно кажучи, теж було небагато. Хіба що приємним була його близькість і та ніжність, та турбота, яку він випромінював до мене!..

«І тут Остапа понесло». Я вже інколи під час наших «ігор» вже просто знемагала від бажання, але оті кляті принципи в голові твердо мене ще тримали в якості «технічної» діви. Кілька разів, коли ми вирішували, що от наступної зустрічі ми нарешті «зробимо це», я через кілька годин телефонувала і говорила «НІ!!!»

І ось, за 2 дні до Нового року це таки сталося. Скільки розмов з подругами, стільки вичитаної інформації в інтернеті, стільки хвилювань, стільки роздумів, яка внутрішня боротьба із бабусиним сільким вихованням та реаліями великого сучасного міста!!!… А все сталося так, як сталося… Забулося і про вино, щоб розслабитися. Не згадалося про ліжко, бо воно дуже скрипіло (це була зйомна кімната, тому — матрац на підлогу!). Не згадалися правила розслаблення, щоб полегшити біль. Потрібен був лише ВІН, та ще трішки його наполегливості, щоб зламати залишки психологічних заборон.

Це було надзвичайно боляче. Я не очікувала такого. Потім крові, до речі, було геть мало, але боляче настільки, що я просто сіла і ридала в нього на плечі, а він обняв мене і тихим голосом і ніжним поцілунками заспокоював. Настільки важлива була його пітримка в той момент!!! Що він не відвернувся до стінки після того, як «зробив своє діло» (як мене лякала одна подруга), а справді ніби відчував як мій фізичний біль, так і моральний стрес, який я переживала тоді — стрес правильної дівчинки, яка вирішила змінити своє життя за власним розсудом, а не за планом бабусиної моралі! Яка була важлива його пітримка…

От якщо взяти перелік правил першого сексу, то я, мабуть, порушила їх усі. В тому числі — не боятися — порушено! Після дефлорації одразу в душ, щоб «змити мікроби з рани» — порушено! (ми довго лежали, обнявшися, говорили, а кров просто промокнули чистою серветкою, благо її було мало) Другий раз після першого має бути як мінімум через кілька днів — порушено! Після першого/кількох перших разів потрібно обов»язкоо сходити до гінеколога — порушено! Мабуть, ото лиш і виконано, що це має бути з людиною, якій дуже довіряєш плюс використання презерватива.

Але які теплі спогади про той перший раз! Його ніжність, його любов до мене, його підтримка… Боже, дякую тобі за те, що в мене таке було! І що це сталося саме так! І що взагалі я зустріла цю людину!..

Вибачайте за такі відверті подробиці, але мені треба виговоритися. Не знаю, чому, але так хочеться десь записати це… Може, років за 20 я почну забувати такі прекрасні речі, які зі мною відбувалися в той час, а тут я знайду цю замітку, і все згадаю)))))

Депресія. Глибока, яка триває вже, мабуть, більше року. Просто її час від часу переривали такі події, як, наприклад, пошуки житла, переїзди, покупка батьками хлопця квартири, грандіозний ремонт, революційні події в країні… 
А депресія нікуди не дівається. Вона просто відходить на деяку відстань, а коли нагальні справи підходять до кінця, вона знову приходить до мене.

… Здавалося, що якщо ми з ним почнемо жити разом, то все стане на цьому світі прекрасним і чудовим! Світ отримає довгоочікувану рівновагу, а моє життя буде таким радісним, тому що я ж буду жити з НИМ!!! Треба тільки, щоб він про це нарешті заговорив…

… Я завела тему розмови про те, що ж МИ будемо робити, коли закінчимо універсистет. Він почав говорити про свої плани, і я зрозуміла, що мене там якось ніби й немає, але ніби я і є… Не сподобалося мені це, і я взяла ініціативу в свої руки: «Так а що з НАМИ? МИ будемо будувати якісь спільні плани? МИ будемо вирішувати, як МИ будемо жити?»

Отаким чином ми зачепили і вирішили питання, як ми будемо жити. Разом. Будемо шукати зйомну кімнату.

Знайшли.

Перевезли речі.

Яке ж було моє перше ВЕЛИЧЕЗНЕ розчарування, коли протягом десь тижня він навіть не доторкнувся до мене!!!!!!!!!! Так, там була причина — в нього, як виявилося, виникає алергія на дУУУУУже старий пил і старезні речі, якими було завалене наше житло. Завалене і старезне, тому що на більше він не захотів витрачати гроші. А мені здавалося, що нічого страшного, можна пожити і в такому, потім переїдемо кудись в попристойніше місце.

Але оте перше розчарування змінилося наступним. Ми стали менше спілкуватися, тому що він впадав у дедалі глибший депресивний стан. Чому? — Спочатку невдала спроба вступити на аспірантуру по його спеціальності на економтеорію; відсутність ідей, як сховатися від воєнкомату і відмазатися від армії; відсутність роботи і відсутність будь-якого бажання її шукати; ну і, мабуть, не останнє — це поріг дорослого життя, чому живий доказ, який мелькає тепер постійно перед очима — я…

В якийсь момент все стало настільки погано, що я серед ночі хотіла тікати, куди очі бачать. Але — почуття до тієї людини, яку я ще півроку так сильно жадала бачити поряд переважила. Ми пережили ту страшну ніч. Я посупово змирилася з тим, що людина, без якої я не бачу свого подальшого життя, не зовсім нормальна. Нічого, ніхто не ідеальний.

…І от — нарешті! — його справді попустило! Він знайшов роботу, оживився, почав їздити по відрядженнях, заробляти гроші. Ми непогано зустріли Новий 2013-й рік, зняли іншу (пристойну) кімнату. Здавалося, все буде добре. Вже навіть дійшли до того, що так, чого тягнути, краще вже десь за рік планувати народження дитини. Але — знов облом уже через півдоби: він бігенько розповів про цю розмову і рішення мамі, а мама підняла одразу паніку: «Яка дитина! Ти ще нічого не маєш! Ти ще занадто молодий!» В результаті в мене сльози, в нього — непереборна позиція, що діи почекають ще пару років. Та я ж і не проти б, якби не мої фігні з репродуктивним здоров»ям…

Весна. Його батьки купили квартирку. Ми ціле літо і всі збереження + величезні зусилля моїх батьків поклали на ремонт. Ура! Ми в своєму житлі!!!

Але — не все так прекрасно. Він вирішив, що робота — це фігня, покинув її і вступив на аспірантуру з філософії. Ходить радісний і щасливий, сидить цілими добами напрольот за своїми книгами і нічим більше не цікавиться. Грошей йому вже не треба, спілкування зі мною абсолютно повністю перейшло у формат його лекцій мені про його ідеї та про філософів, якими він захоплюється. Все. А мене чим далі, тим більше мучить питання: а чому все так? А коли ж він згадає про те, що поряд з ним людина, яка хоче не лише слухати про його філософію, а й ЖИТИ? Жити — тобто десь ходити гуляти, танцювати, дивитися на захід сонця, говорити про дурниці, але так, щоб наші душі доторкалися і аж дзвеніли від радості того дотику, щоб вони дрібно тремтіли від того, що вони — поряд! Жити — для мене обов»язково — це створити сім»ю, народити діток, виховувати їх, планувати РАЗОМ якусь справу, наприклад, як моя подруга Юля (вона з чоловіком організували Інтернет-магазин, де реалізують дитячі товари — досить успішно, тому що тільки на це й живуть останні кілька років).

Дітей ми відклали на 2 роки мінімум, доки він не напише свою філософську книгу, видасть її, стане популярним і почне своєю теорією заробляти гроші. Якось у мене в голові не вкладається, як це все можна зробити за 2 роки. І чому саме 2 роки? Чому не півтора, не 3, не 5? Якось я не до кінця розумію…

Коли піднімаю питання дітей (зазвичай я про це мовчу, хоча багато думаю), то це вже означає, що я надумала-передумала стільки всього, що я влаштовую істерику, плачу, звинувачую його в безсердечності… Його-то нібито одного разу прорвало, що він нібито аж із глибини душі викрикнув, що він таки хоче дітей, що «Уілбер достатньо вистраждав, щоб у нас були діти!» Я якось не доганяю, при чому тут Уілбер і чому ж він так страждав, і при чому його страждання до дітей… Коротше, якось не дуже правдоподібно то втглядає, мені інфколи тепер здається, що, можливо, то моя підсвідомість  так реалістично  показала мені те, що вона собі намріяла і хоче, щоб було ТАК…

Коротше, наші розмови про дітей закінчуються стандартно — його підсумуванням: «Треба говорити про це. Будемо планувати. Я роблю все можливе для того, щоб у нас були діти. Якщо мені вдасться написати книгу — то у нас є шанс.»

В такі моменти мені його роздерти голими руками хочеться! Просто вчепитися йому в шию, задушити, а потім відкинути від себе подалі і йти собі геть!!! Ну не це мені треба сказати, щоб заспокоїти!!! Мене потрібно обняти і розповісти, як він мене підтримуватиме, коли я завагітнію, як він допомагатиме, коли маленьке буде вередувати, а гроші — то таке, знайдуться, я все зроблю, щоб ми були щасливі! На жаль, я ще жодного разу за півтора року нашого співжиття такого не дочекалась…

Останнім часом я часто задаюсь питанням: а чи треба мені людина, якій насправді байдуже на моє бажання мати сім»ю, яке в таких умовах, на жаль, заполонило практично всі мої думки, виснажило і перетворилося на нав»язливу ідею? Ні, не треба. Хоча тут же: я хочу бути з людиною, яку я люблю! Я не хочу більше нікого!!!

Друзі радять активно знайомитися з хлопцями і ходити з ними на побачення, спілкуватися — авось я знайду когось іншого, з ким зможу жити і реалізувати свої материнські бажання! — Розумно, з одного боку. З іншого боку — я не можу… Доки я живу з ним, я не можу так зробити, тому що це фактично зрада. А зраджувати людині, яку люблю — не хочу, не можу і не буду. Другий варіант — з»їхати від нього хоч сьогодні і будувати своє житя без нього. Боже, як же ж боляче при думці про такий варіант!!!!

Ми змінилися за ці півтора року. Дуже. Але — в різних напрямках. Йому потрібна не дівчина і тим більше не дружина, а філософ-співбесідник. Мені потрібен чоловік — сильне плече, на яке я зможе опертися і впевнено крокувати, щось робити, діяти, але дуже потрібне оте плече… А без нього мені погано настільки, що вже жити не хочеться…

І от я далі в депресії. Думаю, як жити далі. Ходжу навколо цих трьох варіантів, як змінити теперішній стан речей, і щодня обираю четвертий — жити з ним, постаратися прийняти його таким, як він є, і сподіватися, що в нас таки вийде щось зробити… потім, колись хз коли після того, як він досягне успіху з його ефемерною книгою і ідеями…